Чотири місяці під постійними обстрілами, без ротації та з мінімальним забезпеченням – саме стільки молодший сержант Національної гвардії Юрій Харчук разом із двома побратимами утримував спостережну позицію поблизу Покровська. Попри атаки дронів, танкові обстріли, КАБи та ракети, гвардійці виконали завдання й не дозволили ворогу просунутися вперед.

Напевно кожен замислювався, де в людини межа можливостей. І зазвичай, кожен помилявся в цій оцінці. Комусь важко сказати тепле слово, комусь – промовчати; комусь здається важкою його робота, а хтось, вдивляючись в березневе небо, чекає натхнення.

Тим часом тисячі українських воїнів днями, тижнями, місяцями, замерзаючи в окопах і бліндажах посеред холодного донецького степу, під постійними обстрілами і атаками дронів, тримають фронт. І це те, що насправді – важко.

Молодшому сержанту Юрію Харчуку 55 років, і понад 10 з них він у війську. Він – нацгвардієць. На його рахунку безліч виконаних бойових завдань: відбиті штурми окупантів, збережені позиції для оборони. Він служить у вараському підрозділі Національної гвардії України. Але досконало знає Донеччину. Він з побратимами обороняв Сєверодонецьк, Вуглегірськ, Дебальцево, Курахове, Маріуполь. Оборона Покровська стала черговим випробуванням для чоловіка.

«Там не думаєш про страх. Думаєш про побратимів і про те, що за твоєю спиною – дім, діти, Україна. Якщо відійдеш ти – зайде ворог. А цього допустити не можна», – коротко каже Юрій Харчук.

Він з тих, хто не розповідає про війну багато, але щосили тримає фронт. Хто вгризається в рідну українську землю, аби не дати окупантам захопити її. Саме так він з побратимами понад чотири місяці утримував позицію від штурмів росіян. Допомагала і сама природа українським гвардійцям.

«У нас була задача спостерігати і доповідати розвіддані. Одного разу, під час доповіді нас почав обстрілювати російський танк. За кілька метрів від мене був великий дуб, після влучання снаряду його розірвало на шматки. Виходить, що дерево врятувало мені життя», – згадує гвардієць.

Оборону тримали втрьох. Провізію, воду і боєприпаси захисникам доставляли дронами. Окупанти розуміли, що допоки на цій позиції є спостерігачі, всі їхні дії відомі. Тому намагались вибити гвардійців всіма можливими засобами – дронами, КАБами, ракетами. Але Юрій з побратимами витримали і виконали поставлене завдання. Згодом до них підійшла заміна, і чоловіки змогли відійти на відпочинок.

Весь цей час вдома на Юрія чекала кохана дружина Наталія, син і донька. І, іноді це очікування здавалося нестерпним, зізнається жінка.

«Колись ми просто жили – сварилися через дрібниці, сміялися до сліз, планували поїздку до Карпат, працювали кожен у своїй сфері. Тепер навчилися цінувати те, що колись здавалося звичним: повідомлення «Я живий» і коротку телефонну розмову серед ночі. Пам’ятаю день, коли чоловік ішов на війну. Було тихо, навіть надто тихо. Він складав речі в рюкзак упевнено, адже робив це вже сотні разів, а я намагалася не показати, як боляче стискається серце. Він усміхнувся, ніби хотів заспокоїти мене, а не себе. «Все буде добре, прорвемося», – сказав він тоді і міцно обійняв. Ці слова я повторюю собі щодня, коли небо здається важким, а новини – нестерпними», − ділиться дружина гвардійця Наталія Харчук.

Після повернення з того, здавалося нескінченного завдання, вдома Юрія Харчука зустріла дружина, донька й син. Ту відпустку чоловік провів з родиною, відновлюючи сили, і вкотре переконався, за що саме він веде таку тяжку боротьбу: за своїх коханих, за свою країну, за весь український народ. І саме це додає нацгвардійцю сил і наснаги.

За виконання завдань нацгвардійця неодноразово нагороджували почесними відзнаками і бойовими медалями. А сьогодні він знову виконує бойові завдання. І знову міцно тримає оборону не заради нагород, а заради власної впевненості, що вдома його знову зустрінуть як справжнього героя-захисника кохані діти і дружина.

Інформують у Військова частина 3045 Національної гвардії України